Що ми знаємо про історію виникнення сінематографу? Хто читав загальновизнаного історика кіно Жоржа Садуля і його "Загальну історію кіно", той досі переконаний, що кіно починалося в Парижі, і що його придумали брати Люмьеры.
  На Другому християнському кладовищі в Одесі є пам'ятник з чорного лабрадора, на якому висічений напис : " Тут покоїться винахідник першого у світі кіноапарата Йосип Андрійович Тимченко".

  Так, саме ця людина, головний механік учбових майстерень Одеського (тоді - Новоросійського) університету, сконструював і змайстрував своїми руками небачений апарат, після чого зняВ з його допомогою дві стрічки: «Скачущий всадник», і "Копьеметатель". Було це влітку 1893 року, а вже 9 січня 1894 року він продемонстрував ці стрічки на екрані за допомогою того ж апарату на засіданні секції фізики 9-го з'їзду російських лікарів і дослідників природи в Москві. Цьому є документальне підтвердження. У протоколі засідання секції фізики, що зберігся, сказано: "Секція з цікавістю віднеслася до дотепного винаходу пана Тимченко... і за пропозицією головуючого на засіданні професора Пильчикова і професора Боргмана, вирішили виразити панові Тимченко...ВДЯЧНІСТЬ".

  Йосип Тимченко показав свої стрічки "Скачущий всадник", і "Копьеметатель" майже за два роки до винаходу братів Люмьер! Тимченко не запатентував цей винахід - хто ж міг тоді передбачати, що з усього цього, врешті-решт, розвинеться!  

  А брати Люмьеры не лише запатентували свій винахід, але і через мережу магазинів татка Люмьера (його фабрика робила фотоматеріали) розповсюдили його по усій Європі. За що їм честь і хвала!

  Кінематограф розпочинався з пана Йосипа Тимченко, а Тимченко жив тоді в Одесі!

   А повноцінно зароджувалося кінематографічне життя в Одесі вже завдяки Мирону Осиповичу Гроссману - фотографові, який в 1907 році купив один з перших французьких апаратів тих, що потрапили в Одесу, і почав проводити перші професійні зйомки документальних стрічок для французьких кінофірм "Пате" і "Гомон".

  Час існування Одеської кіностудії (кінофабрики ВУФКУ, потім "Першої комсомольської кінофабрики", потім "Студії Украінфільм") відлічується від 23 травня 1919 року, коли на залишках студій Гроссмана, Харитонова, Борисова рішенням Одеського Губисполкома і було створено перше в країні держпідприємство для зйомки фільмів.

  Саме Одеська студія дала світу великого режисера, мислителя і патріота - Олександра Петровича Довженка.

  А першу в Україні звукову стрічку, яка називалася "Коліївщина", на Одеській кінофабриці зняв І. Кавалеридзе. Також уперше був створений образ Тараса Шевченка у блискучому виконанні Амвросія Бучмы (у фільмі "Тарас Шевченко" реж. П. Чардинін.) В ті роки на Одеській кінофабриці часто екранізувалася українська класика - "Микола Джеря", "Борислав сміється", "Сорочинський ярмарок", "Захар Беркут", "Кармелюк" та ін. Такі видатні актори як - Марія Заньковецкая, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, Микола Надемський придбавали тут незамінний кінематографічний досвід.

  Саме на базі Одеської кіностудії, і при безпосередній участі її творчих і технічних працівників був створений кінотехнікум, який готував кінематографістів-професіоналів в різних галузях, - від акторів, режисерів, сценаристів до фахівців з обробки плівки, кіномеханіків, освітлювачів і інше.

 Сценарною справою на студії керували талановиті люди, які згодом зайняли провідні місця в молодій радянській літературі, - Юрій Яновский, Микола Бажан, Олександр Корнейчук. У 1928 році студія створила 27 художніх фільмів! Це - без урахування численної продукції ідеологічно-просвітницького характеру.

 Для Одеської кінофабрики писали сценарії Володимир Маяковский і Ісаак Бабель. І.Бабель запропонував студії сценарій, що розповідає про популярного в Одесі бандита Мішку Япончика. Володимир Вильнер поставив за цим сценарієм фільм "Беня Крик". Після виходу на екрани фільм відразу отримав широку популярність. У нім настільки яскраво і сатирично-помітно були представлені типажі одеських бандитів, що фільм був випущений дуже обмеженим накладом і швидко знятий з екрану, оскільки він, нібито, "ображав національні почуття євреїв".

 До 1929 року, коли в Києві, нарешті, була створена своя кінофабрика, проте, український кінематограф і на вітчизняному, і на світовому екрані був представлений тільки фільмами Одеської кінофабрики.

  Саме на Одеській студії, що знаходилася на самому березі Чорного моря, уперше у вітчизняному кінематографі був освоєний жанр маріністики, який студія успішно освоювала і в післявоєнні роки.

 Напередодні нашестя німецько-фашистських окупантів студія була евакуйована в Ташкент, і частково - в Алма-Ату. У таких легендарних фільмах як "Два бійці" Леоніда Лукова, "Іван Грозний" Сергія Ейзенштейна і багатьох інших, знятих під час війни, є значна частина праці і одеських кінематографістів - асистентів режисерів, операторів, художників, звукооператорів, освітлювачів і адміністраторів.

 Після звільнення Одеси від німецько-фашистських загарбників, для студії був визначений статус технічної бази, і вона стала літнім натурним майданчиком "Мосфільму". Відроджені цехи студії якісно і професійно обслуговували складні у виробництві картини корифеїв вітчизняного кіно Всеволода Пудовкина, Михайла Ромма, Олександра Птушко.

  Цех комбінованих зйомок, цех декоративно-технічних виробів відродилися після війни одними з перших і були у той час кращими в країні. Вражали своєю пишністю декорації фільму "Садко", які були побудовані в Одесі, у фільмі "Кораблі штурмують бастіони". Комбіновані зйомки вражаючих морських баталій були виконані настільки реалістично, що вражали своєю достовірністю. Нашим молодим читачам необхідно нагадати, що не про яку комп'ютерну графіку у той час мові не йшло. Усе робилося вручну, бутафорами-макетниками, а потім знімалося операторами комбінованих зйомок на звичайну плівку.

   Але, власного виробництва у той час на студії не було - занадто великі були творчі втрати студії за роки війни і репресій 30 років.

  У 50-і роки своє відродження Одеська кіностудія почала фільмом, знаменним, що став, не лише для неї, але і для усієї країни. На екрани виходить кінокартина "Весна на Зарічній вулиці", знята початкуючим режисером Марленом Хуциєвим за сценарієм молодого кінодраматурга Фелікса Миронера.

 "Весна на Зарічній вулиці" була першим фільмом, що зламав традицію "лакованого кіно", що офіційно заохочується тоді владою. З неї розпочався новий етап осмислення і відтворення сучасного життя в кінематографі усієї держави. Цей фільм можна сміливо назвати предтечею французької "Нової хвилі" і сучасником італійського неореалізму, що набирав силу. Незабаром після цього фільму Марлена Хуциєва запросили в Москву, де на "Мосфільмі" Хуциєв зняв свій головний фільм - "Липневий дощ", який став гімном шестидесятников і першою ластівкою Хрущовської відлиги.

 Одеська студія стає стартовим майданчиком для творчої молоді з усієї країни. Василь Левин, Всеволод Воронін, Генріх Габай, Євгеній Ташков, Віктор Жилін здійснюють тут свої перші кроки, і їх дебюти відразу ж виводять режисерів в шеренгу високо професійних майстрів. "Зелений фургон", "Повість про перше кохання", "Моя дочка", "Сповідь" - ці фільми знову голосно заявили про те, що Одеська студія повернулася на великий екран. 

 Петро Тодоровський, Радомир Василевський, Вадим Костроменко, Юрій Клименко, Геннадій Карюк, Вадим Авлошенко, Леонід Бурлака - ці талановиті оператори, створили на студії свою, неповторну манеру зображення, потім більшість з них на Одеській студії здійснять свої перші режисерські постановки і займуть гідне місце в нашому кінематографі.

  Вже потім, коли відлигу підморожувало, і на країну знову опустилася "залізна завіса", Одеська кіностудія здійснює прорив. На світовий екран виходить кінострічка "Вірність", режисерський дебют оператора "Весни на Зарічній вулиці" Петра Тодоровського і отримує головну нагороду Венеціанського фестивалю (1965 р.).

  У кінці 60-х, початку 70-х років студія знову поповнюється молоддю, що подає надії : приходить Кіра Муратова, Георгій Юнгвальд-Хилькевич, Станіслав Говорухін, Валентин Гидулянов, Вадим Лисенко, Валентин Козачков і, трохи згодом - Виллен Новак, Ярослав Лупий, Наталія Збандут, Олександр і Леонід Павлівські, Олександр Полинніков, Віктор Крутин.

  У 80-х, початку 90-х на студії вже заявляє про себе наступне покоління кінематографістів - Ігор Мінаєв, Олександр Гришин, Михайло Кац, Ігор Апасян, Віктор Ноздрюхин-Заболотний, Микола Седнєв, Валерій Махнєв, Олег Іванов. Кожна подальша робота цих кінематографістів свідчила про їх професійну спроможність і творчий потенціал підкріпленим не однією фестивальною нагородою.

  На жаль, багатьом з цих кінематографістів не вдалося розкритися в повну творчу силу. Попереду були лихі 90-і з їх невизначеністю.

  Одеська студія завжди вважалася найбільшим в Україні виробником фільмів для дітей і юнацтва. Серед фільмів цього жанру і напряму в країні лише один фільм був відмічений найвищою тоді в державі нагородою - Ленінською премією : "Приключения Электроника" виробництва Одеської студії.

  Слід зазначити також, що Одеська кіностудія багато років на рівних конкурувала з найбільшою і шанованою студією країни з "Мосфльмом", з якою не могла змагатися ні по кількості фільмів, що випускалися у рік, ні по фінансовому забезпеченню. Одеська студія в 70 - 80 роки була найбільшим в Україні виробником телевізійних фільмів, які користувалися і досі користуються у глядача незмінною любов'ю. Досить згадати усіма кохані "Место встречи изменить нельзя", "Д'Артаньян и три мушкетера", "Приключения Тома Сойера и Гекльберри Финна", "Секретний фарватер", "Чародеи", "Зеленый фургон" "В поисках капитана Гранта" "Приключения Электроника"  «Выше Радуги» «Цыган» «Трест который лопнул» «Морской волк», «Приморский бульвар», «Берегите Женщин» «Криминальный талант» «Узник замка ИФ» і багато інших телевізійних фільмів до цього дня не сходять з екранів в усіх куточках СНД.

  Зараз кіностудія переживає не найкращі часи. Перебудована в Закритому Акціонерному Товаристві, вона напружено шукає шляхи виходу з кризи.